Чому нам варто жити «тут і зараз»?

Чому варто жити тут і зараз

Авторка Іванна Подольська

Чи траплялося вам відчувати незадоволення своїм життям? Навіть не так життям, як часом і місцем, у яких доводиться жити. Когось тягне в дитинство, де було смачніше морозиво, когось у Радянський Союз, де, здавалося б, навіть трава була зеленіша, а хтось взагалі мріє про далеке-далеке минуле, знайоме з книжок і фільмів. Часами у нас викликає захоплення епоха Відродження, повна мистецтва та відкриттів далеких земель; кодекс честі самураїв з непохитною вірністю; безстрашні подвиги вікінгів або ж філософські уми Давньої Греції… Ми романтизуємо і підносимо минуле, скрушно зітхаючи: «Ех, зараз все не так… От пожити б у тій епосі…», приписуємо свої світоглядні установки тим часам, і здається, що саме там, сотню, тисячу років тому, нам жилося б краще. Або ж прагнемо у майбутнє. Комусь малувато сучасного рівня технічних досягнень і хочеться трошки переступити свій час – туди, де не лише голос і зображення можна перенести через простір, а й своє тіло миттю, без швидкісних літаків доставити в іншу частину світу… Хто його зна, можливо, так колись буде – фантасти давно пишуть про телепортацію як наукове досягнення.

1. Ностальгуємо за минулим і мріємо про майбутнє… А навіщо?

Тугу за минулим часто називають ностальгією. Хоча це поняття швидше означає сум за батьківщиною. У найпростішому розумінні ностальгія – це туга за втраченим домом. Сам термін виник у XVII столітті для опису «хвороби», яка зачіпала найманих швейцарських солдатів. Тогочасні лікарі радили лікувати її п’явками та поїздками в Альпи. Ностальгію, як і меланхолію, розглядали як фізіологічне захворювання майже до початку XX століття. Потім вона перейшла в розряд психологічних хвороб і стала метафорою туги за минулим. У нашому суспільстві таке психологічне явище найкраще прослідковується у старшого покоління, яке ніяк не може відпустити СРСР і бентежно-трепетно згадує часи і можливості, які вже не повернути.
Та це трохи не те, про що хочу поміркувати у статті. Небажання жити у своєму часі не має визначення у психології (принаймні мені не вдалося його знайти). Очевидно, така особливість психіки, чи то пак, внутрішніх настроїв, може характеризуватись або ж просто дискомфортним відчуттям у власному житті і незадоволеністю собою та ситуацією (чи собою у конкретній ситуації, що може тривати роками), або надто романтичною натурою людини, що занадто реалістично сприймає твори мистецтва і припасовує їх до себе. Такі психічні явища дезорієнтують нас і змушують бажати неможливого.
Сьогодні існує безліч клубів, які займаються історичними реконструкціями, граючи у життя минулих століть, керуючись тодішніми кодексами поведінки та вдягаючи відповідні костюми (найбільш поширені реконструкції епохи лицарів і прекрасних дам). Хтось банує за епохою, коли технічний прогрес був на зорі свого розвитку, і з головою поринає у жанр стімпанку. Про величезну кількість відеоігор, симуляторів, літератури, конвенцій та клубів на цю тему навіть говорити не буду, бо їх безліч.

Стімпанк (або паропанк) – підвид фантастики, де дія відбувається у світі, в якому використовуються технології парових машин, що замінюють електроніку. Класичні всесвіти стімпанку стилізовані під Америку або Європу другої половини ХІХ століття, епоху раннього капіталізму з характерним фабрично-міським пейзажем і різким соціальним розшаруванням. Загальний стиль стімпанку є цинічним і антиутопічним, прикрашений стилістикою нуару з мотивами детективу, персоналіями геніальних вчених і тематикою Дикого Заходу. Пізніше в стімпанк влилися позитивніші елементи — романтична чарівність науки, утопізм, естетика «старої доброї Англії».

А хтось прагне, щоб якомога швидше настала доба повної синкретизації людини і техніки. Згадаймо хоча б «Джерело» Дена Брауна. У минулому письменники-футуристи «напророкували» безліч тоді, здавалося б, неможливих, технічних пристроїв, які сьогодні є невід’ємною частиною нашої реальності або ж лякають своєю ймовірною реалізацією. Французький письменник Жуль Верн (фр. Jules Gabriel Verne,1828-1905) передбачив появу підводних човнів, вертольотів, потужної зброї, подорожі у космос, надра землі та водні глибини; англійський фантаст Герберт Велз (англ. Herbert George Wells, 1866-1946) пророкував винахід атомної бомби і ядерну війну; американський автор Айзек Азімов (англ. Isaac Asimov, 1920-1992) у 1964 році сказав Тhe New York Times, що через 50 років будуть 3D-фільми, використовуватимуться сонячна енергетика і штучні супутники, винайдуть смартфони і… заморожені обіди.

Таких прикладів безліч, і перераховувати їх можна годинами. Від онлайн-навчання до кредитних карток, від ліфтів до космічних подорожей, від голосової пошти і скайпу до розумного дому чи єдиної світової держави – безліч припущень подальшого розвитку світу, які колись сприймали за фантазії літераторів, сьогодні є або реальними, або ж на шляху до реалізації. Можливо, нас ще чекає машина часу, але, мабуть, людство поки не готове до таких подорожей (хоча трилогія «Таймлесс» (нім. Edelstein Trilogie, Kerstin Gier, нар. 1966) дає деякі підказки, як краще підготуватися.

Одним словом, ми романтизуємо минуле і мріємо про майбутнє, забуваючи жити тут і зараз. Нерідко доводиться чути вислів, що «зараз важкі часи», а з іншого боку – «завжди так не буде». І ми чекаємо цього міфічного покращення або сумуємо за втраченою, часто не пізнаною, реальністю.
Тому темою матеріалу ми вибрали сьогодення – нашу з вами сучасність. Місце, час і країна, в якій ми живемо, – неймовірно прекрасні. І саме це я намагатимуся довести далі.

Кожна людина живе так, як уміє сама з собою домовитись. І це не залежить ані від країни, ані від обставин, ані від погоди чи якоїсь іншої «об’єктивної реальності» детальніше про це у нашій статті “Яка роль думок в особистій ефективності

 час змін

2. Добре там, де нас нема

Нам завжди здається, що добре там, де нас нема, і якби ми народилися в іншому місці і в іншому часі, все у нашому житті було б набагато краще. Відкрию жорстоку правду: не було б! Адже, повторюся, добре там, де нас нема, але, якщо ми туди приїдемо, то все зіпсуємо. Насправді не так. Це просто розіб’ється кришталева кулька наших уявлень, які ніяк не підкріплені дійсністю. І якби ми опинилися саме «там», то не так вже й добре все було б. Можливо, набагато гірше – попитайте мігрантів, які здійснюють «американські мрії» і «підкорюють Європу», чи так все сонячно і безтурботно, як здається нам зі сторони. Аж ніяк. Гроші з неба ніде не падають, і за власний добробут потрібно платити гаманцем. А до того важко працювати, щоб його наповнити, де б ви не були і що б не робили.

Насправді наша країна, наш час дають кожному з нас необмежені можливості. Не раз мені доводилося чути вислів «Благословенні ті, хто живе в часи великих змін». Ще частіше чула протилежне: «Прокляті ті, хто живе у час змін». Цю сентенцію приписують давньокитайському фольклору, хоча доказів її походження звідти насправді немає. Як би там не було, але люди, відчуваючи зміни, бідкаються. Очевидно, вважають, що жити у часи змін – ймовірніше, прокляття, аніж благословення. Ми завжди легко помічаємо хиби, мінуси, причини для скарг, і так важко нам налаштуватися на те, щоб побачити щось добре. Проте задумаймось: а коли часу змін не було? Життя не є статичним і кожна епоха (а у наш час – практично кожен рік) – це часи величезних змін, які наростають у геометричній прогресії. І замість того, щоб сидіти та жалітися на відсутність стабільності довкола, – чи не краще взяти своє життя у руки і скористатися можливостями? Так, на словах це здається просто, а на ділі – практично неможливо. Але, щоб щось зробити, потрібно найперше щось робити.

Отже, беремо своє життя у свої руки! Рекомендую перегянути відео “Колесо життя”, де Роман Кушнір дає рекомендації, як зробити так, щоб “наше колесо” крутилося ефективніше

Ми постійно, закцентую на цьому – постійно, живемо у часи змін! Молодість моїх батьків припала на період розвалу Союзу. Крах імперії, усталеного порядку, мислення і всіх життєвих орієнтирів. Чим не зміни? Але це не завадило їм одружитись і народити мене. Мій дідусь по маминій лінії народився у рік закінчення Другої світової війни. Він був сьомою дитиною у батьків – усі його брати і сестри помирали, не доживши до двох років. Але це не зламало мою прабабцю і не завадило їй здійснити свою найбільшу мрію – стати матір’ю. Прабабця по маминій лінії розповідала, як малою вони з сестрами «х3одили в Польщу», бо кордонів не було – вони жили у Другій Речі Посполитій, а її батьки свою молодість провели в Австро-Угорській імперії. Кожне покоління моєї родини встигло пожити у 2-3 країнах. До слова, протягом семи поколінь моя родина не покидала рідного села – ми завжди жили в одному місці. Це імперії ходили до нас у гості. Приводили свої армії, встановлювали порядки, винищували традиції, витоптували культуру, забороняли мову… Але всі ми розмовляємо українською, маємо пам’ять про родовий дім і багато сімейних традицій. Приклад моєї сім’ї – це приклад всієї країни. Часи змін були для наших людей перманентним станом. Як і є для нас. Просто у наш час зміни настільки динамічні, що ми не завжди їх помічаємо. Або ж виробили імунітет до коливань історії. Але огляньтеся на десять років назад і зрозумієте, що мода, економіка, світогляд того часу у людей, та й у нас самих, були зовсім іншими. Те, що може якось віддалено здаватися стабільністю, – це ілюзія. Всі, завжди і всюди живуть у часи змін. Чим не благословення?

Ми маємо все

3. Для щастя у нас є все

А тепер задумаймося… Нам важко живеться? Так, у нашого часу є свої особливості, які заганяють у депресію та відчай. Але! Навіть не маючи нічого – ми маємо абсолютно все.
По-перше, у нас є найважливіше – те, чого були позбавлені наші предки протягом багатьох поколінь. У нас є можливість самоідентифікації. У наш час у нашій країні ми можемо визначати і вголос говорити без страху бути покараними і приниженими про свою національність, приналежність до культури і громади. Нам нарешті не заборонено бути українцями. Визнавати себе українцями, вільно розмовляти своєю мовою, вдягати національний одяг, розвивати культуру. Водночас в Україні зараз можна без обмежень назвати себе вірменином, грузином, євреєм чи навіть росіянином – широка мережа етнічних груп спокійно підтримує свої культурні цінності та визнається на державному рівні. Самоідентифікація свого коріння – найважливіше для самоідентифікації людини. Без такого берега – ми наче кораблі без пристані – нема від чого відштовхнутись і куди припливти за допомогою. Скажете – «Це зараз є всюди». Боюся, що ні – чимало жителів пострадянського простору не мають твердого підґрунтя національної самоідентифікації, що базується на мові, традиціях і символах, досі (наприклад, білоруси, казахи та безліч великих національних культур, які досі ментально у стані «гомосовєтікус»).
У нас є свобода слова. Звичайно, у пресі вона поки не на тому рівні, на якому хотілося б, але у набагато кращому стані, ніж в Росії, азіатських країнах чи Латинській Америці. У будь-якому разі на рівні міжлюдських взаємин ми можемо вільно говорити про владу, релігію, політику і визнавати власні проблеми – за це нас не посадять, не вб’ють і не приговорять до концтаборів (як у Китаї, наприклад).
У нас вільний доступ до інформації та можливості спілкування. У нас не закриті соцмережі (навіть ті, які заборонені) і вільне користування Інтернетом. У нас немає заборонених книг, підпільної преси чи закритих товариств (конспірологію не чіпаємо), про які знати і говорити не дозволено (у тій таки Латинській Америці чи комуністичних країнах не все так інформаційно солодко).
У нас вільне пересування. Звичайно, безвіз – це великий плюс, але і до того наші люди останніми роками вільно перетинали кордони у пошуку роботи, кращого життя чи вражень. Український громадянин не обмежений у свободі вибору. Цього немає у багатьох інших країнах. Ще в середині минулого століття український селянин був практично прикріплений до свого місця проживання. Паспорт отримати виявлялося майже неможливо. А без нього навіть у сусіднє місто виїхати було проблематично. Якщо хтось зараз скаже, що, кріпосне право і рабство давно скасовані і кожна людина має право вибору, то нагадаю, що згідно з експертними оцінками міжнародних компаній нині у світі понад 40 мільйонів людей перебувають у стані рабства незалежно від віку, статі та національності (примусова праця, сексуальна експлуатація, шлюби за домовленістю, кабальні трудові договори з втратою документів і т. ін.). Для прикладу, протягом ХIX ст. з Азії і Африки було вивезено 12 млн рабів, тобто сучасний світ практично в чотири рази переплюнув минуле, коли така звірська традиція була офіційно дозволеною.
У нас існує свобода віросповідання. Можна ходити в церкву, а можна на йогу, можна бути християнином і вивчати Коран, можна не вірити у нікого і ніщо і спокійно про це говорити, можна носити на шиї пентаграму або молот Тора чи бити тату дракона – і все одно залишатися живим і здоровим – інквізиція з її збоченими уявленнями порядку і моралі нікого не катуватиме і не спалюватиме.
У нас свобода самовираження. У нашій країні не переслідують за одностатеві стосунки (у 72-х країнах світу вони нелегальні і законодавчо переслідуються, а у 6-ти країнах за це страчують). У нас ніхто не міряє на вулиці дівчатам довжину спідниць і не змушує закривати обличчя. Звичайно, за це може засудити суспільство. Як і за все вищеперераховане. Але на те воно і суспільство: свобода сказати своє «фе» – це теж свобода слова. Водночас у нашій країні тіло людини належить самій людині. Це є великим досягненням. Можна зробити аборт, змінити стать, що абсолютно законно. Я в жодному разі не закликаю до цього, але є певні скрутні життєві ситуації, і ми не позбавлені можливості їх змінити.
У нас вільний ринок праці. Хай би хто і як не противився цьому, але то правда. Не подобається робота – звільняйся. У нас немає пожиттєвих контрактів, а мігруючий між роботами працівник не вважається неблагонадійним (як у Японії, наприклад). Ми маємо вільну можливість заробітку без оподаткування. Законодавчо це, звичайно, заборонено, але на практиці аж надто поширено і мало хто несе за перераховане кримінальну відповідальність (у США такий фокус практично не можливий).
У нас спокійно. Так, у нашій країні триває війна, помирають люди, потерпають цілі регіони. Але завдяки нашим Героям, які тримають небо над Україною і кордон від ворога, на решті території тихо та спокійно. Згадайте тепер десятками років воюючі країни Близького Сходу чи Африку.
Окрім того, у нашій країні практично немає загрози тероризму. Рідкісні повідомлення про замінування певних інфраструктурних об’єктів найчастіше є фейковими, а скупчення людей не є під загрозою знищення. Також великим плюсом є відсутність легалізованої зброї у цивільного населення (гляньте лишень на трагічні випадки у США, коли просто так психічно нестабільні люди розстрілювали ні в чому не винних у публічних місцях тільки тому, що законно мали право володіти вогнепальною зброєю).
У нас достаток. І хай з кожного кутка кричать, що «зубожіння», та це не так. Гляньте, з якими сумками повертаються люди з покупок, погортайте стрічку в соцмережі з відпочинку друзів, згадайте власні застілля на свята… Зрештою, гляньте у свій холодильник, шафу, скарбничку з прикрасами і порийтеся в думках стосовно планів на літо.
Зубожіння – це коли найдешевші ліки нема за що купити, одяг із секонд-хенду не по кишені, а проїзний квиток здається розкішшю. Ми просто звикли називати себе бідними, жаліючись на життя за порцією суші. Звичайно, людині хочеться завжди більше, ніж у неї є. Але зубожіння у нашій країні було на початку дев’яностих – це пусті прилавки магазинів і відсутність навіть гумових рукавичок у лікарнях. Тому, повірте, – зараз точно не воно. Поки у наших школах є комп’ютери, у дітей новий чистий одяг, а у людей дах над головою, який час від часу є за що поремонтувати, – не так погано ми й живемо. Євразію та Африку у ролі зворотних прикладів навіть згадувати не буду. Якщо у вас увімкнене світло і тече вода з крану, ви вже не є частиною зубожілого народу.

У нас чудове географічне становище. Так-так, останніми роками природа викидає «коники». Але ж загалом… У нас не буває цунамі, землетрусів, ураганів, аж надто масштабних повеней, нам не загрожують виверженням вулкани, зрештою, у нас чотири чудові різноманітні пори року (не весь світ має такий кліматичний привілей). Не всюди навіть у континентальній Європі знають, що таке сніг на Різдво. Чим не причина для радості?

У нас прекрасні освітні можливості. Не подобається академічна освіта? Здається дорогою, безсенсовою і малоприкладною? Існують мільйони курсів, що можна відвідати як особисто, так і пройти в Інтернеті абсолютно безкоштовно. Водночас ми маємо доступ до інформації з цілого світу. Сьогодні можна віртуально відвідувати найкращі музеї, ознайомлюватися з лекціями елітних навчальних закладів, опановувати нові мови, вчитися мистецтву, читати книги на будь-який смак, займатися спортом, навчитися готувати, дивитися фільми та серіали всіх часів і народів. І це все через невеликий ґаджет із підключенням до Інтернету. Загалом це можливо завдяки поганому функціонуванню авторського права, а втім… Нам доступна абсолютно вся інформація світу (ну, не засекречені архіви таємних спецслужб, але…) Можна сказати, що у нашій кишені – весь світ. А що робимо ми, маючи такий спектр можливостей? Правильно, дивимося відео, як котик гладить папужку.

Але як тільки вимкнуть на кілька годин світло – ми розуміємо його важливість. Так само з усім решта – лише втративши, зрозуміємо цінність того, що було. Спробуйте день пожити без телефону, їжі на столі чи перебороти головний біль без таблетки. Ми вже не знаємо, що таке мовчати, коли щось не подобається, не відчуваємо страху, гуляючи вулицями, і не боїмося, що вночі якісь люди зі зброєю увірвуться в дім і депортують всю сім’ю хтозна-куди… Ми просто настільки звикли до цих безумовних речей, що абсолютно їх не цінуємо. Маючи такий спектр можливостей, доступу до знань, свобод, виборів, самореалізації, нам все не так.

Доречі, рекомендую прочитати статтю “Життя як Школа: ви двієчник чи відмінник?”

А що ще потрібно людині для щастя? Більше грошей? Їх завжди є можливість заробити. І не кажіть, що нема. Може не бути бажання. Але можливості є. Кращого здоров’я? Сучасна медицина дозволяє навіть рак побороти, дуже часто головне – бажання жити у самого пацієнта. Щастя? Та ж його ніхто на тарілочці не принесе. Його треба створювати і боротися за нього. Та найперше – його потрібно зрозуміти і визначити для себе. Любові? Для цього потрібно навчитися любити самому. Хто хоче – шукає можливості. Хто не хоче – шукає виправдання. Принаймні за кордон набагато легше зараз виїхати, ніж півстоліття тому було поїхати у сусіднє місто. Але і це не заважало нашим людям мігрувати на інші континенти. Що зараз стримує нас, якщо вже все так погано? Так, наша держава мало дбає про своїх громадян, але наші громадяни мають можливість дбати самі про себе – цього нам ніхто не заважає робити. Попитайте старших родичів, як із горем і муками вони формували бібліотеки і таємно ловили хвилі радіо «Свобода» вночі під подушками. Як це, коли кожне невчасно сказане слово могло бути останнім, а зайва зароблена копійка провокувала на заслання. Порийтеся трохи в Мережі і знайдіть розклад дня воїнів УПА у криївках – вони здобували освіту при свічках, вивчали іноземні мови в окопах і займалися спортом під свист куль.
Наостанок хотілося б повернутися до ідеалізації минулого і мрій про майбутнє. Романтичні натури, які мріють про лицаря на білому коні, пам’ятайте: ті самі лицарі не знімали обладунків у походах місяцями, щоб захиститися від вірусів, їли цибулю і часник, а коли воювали за руку прекрасної дами, у самої дами ніхто не питав згоди, чи потрібен їй такий «пахучий» лицар. Хоча інших тоді не було. За мінімальних можливостей доби Відродження Леонардо да Вінчі (італ. Leonardo da Vinci, 1452-1519) спроектував більшість сучасних технічних винаходів, якими нині користуються всюди, – від приготування їжі до ведення війни.

Кожна людина народжується у свій час, у своєму місці – і завжди вчасно. Ми вже не зможемо без благ цивілізації, якими користуємося щосекунди. Та через десяток років наші діти казатимуть, що ми жили «у кам’яній ері». Моя прабабця в останні роки життя активно користувалася мобільним, хоча в її дитинстві були глиняна підлога та гасові лампи. Наш час – це завжди найкращий час. А запеклим футуристам, які живуть в очікуванні ще якогось технічного прориву, пораджу глянути серіал «Чорне дзеркало» (англ. Black Mirror, 2011-дотепер). Кожна серія – новий сценарій нашого майбутнього, який уже реалізовується у цій реальності. І тільки в наших руках і нашій свідомості – забезпечити таке майбутнє або його уникнути.

Важливо одне – наше життя завжди у наших руках. І хай на нього щосекунди впливають тисячі непідконтрольних факторів, типу ефекту метелика, тільки нам обирати – скористатися ситуацією, якою б вона не була, чи сісти у розпачі в калюжу і думати, що нам хтось щось винен. 

Будьте щасливими тут і зараз та приєднуйтеся до Школи розвитку SPE адже нашою місією є:

  • формувати нове відповідальне покоління людей із прогресивним світоглядом, які готові змінювати себе і свою країну на краще;
  • забезпечувати всі можливості для особистісного зростання кожної людини, яка цього прагне і потребує;
  • поширювати прикладні знання, які допомагають людям у досягненні власних цілей і пізнання самих себе.

Сподобалася стаття? Поділись із друзями  в улюбленій мережі!