Відповідальність і провина: яка різниця?

Надзвичайно часто у спілкуванні я стикаюсь із тим, що люди плутають поняття провини і відповідальності. 

– О Боже, як я могла забути дитину у садочку? Я така погана мати!
– Це я не зміг домовитися про кращі умови контракту, вся причина у мені.
– Чому я такий нездалий, ніяк не можу знайти собі пари, це ж моя відповідальність.
– Як же я могла забути йому зателефонувати вчасно?
– Чому ж це мені нічого не вдається? Все, від сьогодні буду більш відповідальним.

Це все приклади відчуття провини, і ніякої відповідальності у них немає. Не варто думати, що після самокатування і вискубування волосин з посипаної попелом голови використання слова «відповідальність» щось змінить. І завдяки цьому слову ставлення, наче за помахом чарівної палички, перетвориться зі звичного формального на відповідальне. Так само, якщо у «відповідальних» фразах вживати слово «вина» чи «провина», вони від того не перетворяться на безвідповідальні. Адже річ не лише у змісті (словах), але і в способі подачі.

Загалом відмінність між цими близькими, але водночас дуже далекими словами криється у можливості зміни, тобто у часі, в якому відбувається дія. Відповідальність має стосунок до теперішнього або майбутнього часу, натомість провина «живе» у минулому. Всі відповідальні формулювання дають можливість для зміни і фактично виступають тими незначними детонаторами, які приводять слова у дію:

– Так, я справді спізнився на зустріч. Що маю зараз зробити, щоб виправити ситуацію? (Формулювання найперше зачіпає майбутнє, бо закликає до дії, яка ще не відбулася).
– Я безвідповідально повелася і забула дитину в садочку, потрібно буде пояснити дитині причину, довше погуляти з нею і завести блокнот, щоб записувати свої побутові обов’язки. (Внутрішнє пояснення).
– Так, я справді не можу знайти собі пари. А кого я шукаю, яку ціль перед собою ставлю? Що саме у стосунках для мене важливо? Що я зроблю сьогодні, щоб виправити ситуацію?

Брати на себе вину насправді набагато легше, аніж відповідальність, хоч, можливо, на перший погляд так і не здається. Такий спосіб спілкування, внутрішнього чи зовнішнього, вибирає більшість людей: а що тут такого – погорював-погорював, та й знову за своє. Головне, щоб не довелося нічого змінювати. Натомість відповідальність закликає до змін, змушує щось робити, наполягає на отриманні нового, не завжди приємного досвіду – хочемо ми чи ні, а потрібно змінюватись і ставати кращими, іншими.

Відчуття провини дуже часто нав’язують дітям ще з дитинства, і саме цим можна пояснити таку значну кількість людей, які в дорослому віці не можуть дати собі раду з власними життєвими ситуаціями, чи то стосується кохання всього життя, а чи пошуку діяльності, яка приносить задоволення, або досягнення фінансової незалежності. «Роби отак-то, а то виростеш неробою, як такий-то», «Що ж ти робиш??? Та де так можна!», «Ти не думаєш що робиш, в тебе нічого не вийде», «Ти маєш зробити отак-то», «Правильно буде, якщо ти…» – кожна фраза, яка говориться з докором або не вчить самостійного вибору, є цвяхом у домовину віри у власні сили, а отже, і особистої відповідальності за своє життя. Якщо дитині не задати заряд впевненості у власних силах, то вона виростатиме винною: винною батькам, суспільству, сама собі.

Провина створює безвольних рабів, натомість відповідальність є нелегким вибором вільних людей. Вина створює певне ставлення до того, чого вже змінити не можна. Подія відбулася, і я лише картаю себе за те, що сталося, можливо, навіть аналізую, можливо, навіть уявляю, як все могло бути по-іншому, але насправді маю справу з уже відпрацьованим матеріалом. Натомість відповідальність дає ті ключі, які відкривають двері в майбутнє. Адже я, найперше, приймаю те, що є, таким, яким воно є, без оцінок і суджень, і визначаю ту частину, на яку в подальшому зможу вплинути, і, що важливо, – починаю діяти!

Тому, коли я говорю чи пишу про 100% відповідальність, то мене найперше цікавить та частина, яку Ви готові взяти в коло власної відповідальності, але абсолютно байдужа та, на яку Ви впливу не маєте. Бо що було, те було: залиште минуле в минулому.

А скільки відповідальності Ви готові взяти на себе? Зауважте, я пишу «готові», а не «можете», бо другий варіант за замовчуванням визначає обмеження, в той час як перший лише відкриває можливості. Хай це звучить надто оптимістично, але ми можемо вплинути на все, що беремо у коло особистої відповідальності. Це може стосуватися долі конкретної країни чи людства загалом, або бізнес-перемовин, або приготування сирників. Немає такої справи, за яку ми узяли б на себе 100% відповідальність і не змогли б її вирішити.

Тільки відповідальність – це не слова, а ставлення (його ззовні не видно, наче фундамент у будинку, в якому Ви зараз, можливо, перебуваєте) і вкладення часу (більш помітна річ, якщо ми маємо можливість спостерігати за людиною). Хто забагато говорить, витрачає свою енергію на галас, замість того, щоби втілювати задумане. У словах ми можемо лише побачити прояви того, що є на дні, – наче верхівку айсберга. Відповідальність найперше береться не зі слів, а зі ставлення до себе і до оточення, до власного часу і майбутніх здобутків.

Погодьтеся, це далеко не так наочно, щоб можна було у спостереженнях за собою, і тим більше за незнайомою людиною, визначити рівень відповідальності. Навіть не знаю, які правильні слова потрібно вживати для того, щоб відповідально спілкуватися, проте знаю, яке ставлення потрібно мати: віри в себе, готовності ухвалювати рішення і змінюватись.

Відповідальність – це те, що стосується Вас самих і нікого більше. На одному з курсів учасник, якого назвемо Ігор, сказав: «Так, я постійно беру відповідальність за своє спілкування, це все правильно, тому інші теж мають брати відповідальність за своє спілкування». Таке ставлення свідчить про високу ймовірність майбутніх проблем, бо відповідальність – річ особиста. Розмірковування про чужу відповідальність аж ніяк не сприяють глибокому спілкуванню і розумінню, а є лише підґрунтям власних упереджень і очікувань, які згодом залишаться невиправданими.

Щоби постійно (чи хоча б максимально тривало) перебувати у стані особистої відповідальності у спілкуванні, а особливо у внутрішніх діалогах, ставте собі запитання: «Що я можу зараз змінити?»

І відповідно до цього формулюйте речення. Наприклад, Ви забули підлити кімнатну рослину і та… засохла. Провина може підштовхувати до таких внутрішніх вимог: «Як же я міг забути підлити вазон, що він зів`яв? Що мені тепер скаже дівчина, яка його подарувала? Знову я недбало поставився до домашніх обов’язків». У такому монолозі культивується відчуття провини, власної нікчемності і навіть є нотки страху, однак це схоже на безглузде голосіння баби біля розбитого корита, бо на Ваші питання немає відповідей. Тому налагодьте формулювання приблизно такого змісту: «Так, рослина зів`яла (прийняття того, що є насправді, є бо є, і не важливо чому: хотів, не хотів, випадковість, халатність, неакуратність…) Не хочу, щоб про це довідалась моя дівчина, бо їй буде неприємно (зрозуміла ціль, а отже, далі можна визначати інструментарій). Куплю сьогодні/завтра новий, більший; чесно признаюсь, що недогледів попередній, і покажу, що наші стосунки, як і рослина, – виросли і стали ще більші (вирішення ситуації зі спільною користю, тобто кожен учасник процесу задовольнив свої цілі)». Так, для відповідальних змін зазвичай достатньо поставити собі лише два запитання: Що тепер мені варто зробити? і Яку ціль я зараз хочу досягнути?

Погодьтеся, варіант складніший, але результативний. Потребує роботи над собою, контролю своїх думок, розуміння мотивів власних дій. Перший варіант не потребує нічого, окрім самого відлуння вини, яке породжує негативні емоції, що, зі свого боку, забирають ресурси з частини вирішення питання. Як не парадоксально це звучить, але людина схильна більше і довше користуватися методами, які не дають результатів, аніж почати пробувати нове і змінюватись сама. Цим люди дуже схожі на мух, які б’ються головою об кватирку, коли зовсім поруч відчинене велике вікно, протиставляючи «надійний» і «перевірений» варіант – «дієвому».

Можна багато описувати причини такої поведінки, проте сформулюю їх суть «двома словами»: для нашого мозку ухвалення рішення і здійснення вибору є більш енерговитратним процесом, аніж повторювання звичних дій, якщо вони не приносять нестерпного фізичного болю. При виборі й рішенні мозок працює на підвищених частотах. А як і все у природі, ми підсвідомо вибираємо «лінію найменшого опору»: навіщо щось змінювати і йти в лякаючу невідомість, якщо можна зробити все за старим, перевіреним методом? Ефективність за цих умов є менш пріоритетним критерієм, аніж контрольованість.

Але продовжимо далі описувати поняття-антиподи – вину і відповідальність, які все ж мають одну спільну рису: їх обох ми можемо прийняти лише добровільно. Не можна на когось «повісити» вину, якщо ми самі її не приймемо, а також не можна когось наділити відповідальністю, якщо ми самі не захочемо її взяти. Це так само, як не можна налити води у перевернутий догори дном кухоль, або як передавати сигнал радіоприймачу, налаштованому на іншу радіохвилю.

Тобто це процеси внутрішнього усвідомлення, а не зовнішнього. Про це варто пам’ятати, якщо Ви захочете зробити іншу людину більш відповідальною або позбавити когось відчуття вини, – це просто неможливо. Зміни проходять за оберненим принципом ніпеля: зсередини назовні, але не навпаки.

Ми так багато пропагуємо самостійність і приватну власність, що виключаємо слушність іншої думки, яка йде врозріз із нашою. А може, вигідніше бути безвідповідальним? Життя такої людини не обтяжене роздумами чи мріями, і завжди є можливість локус контролю перенести назовні. Однак насправді саме відповідальне ставлення є вигідним, бо в реальному житті є так: скільки відповідальності взяли на себе, настільки і контролюєте результат. Інакше це схоже на керування автомобілем із зав’язаними очима: наче все гаразд, але їздити неможливо. Продовжуючи аналогію: що гірша видимість, то менш доцільно взагалі виїжджати з дому.

Одна з учасниць курсу «Мистецтво спілкування» сказала: «Гаразд, я розумію навіщо брати 100% відповідальність за результат спілкування з близькою людиною, але навіщо мені думати і концентруватись на людині, яку я, можливо, бачитиму один раз у житті, наприклад, продавець у магазині, працівниця пошти, охоронець у банку?» Це дуже важливе питання, і на нього я дав приблизно таку відповідь: «Відповідальність не може бути вибірковою. Ми або беремо її на себе, або не беремо. Якщо ми захочемо її застосувати лише щодо спілкування з вибірковими людьми, то дуже швидко ми настільки часто робитимемо винятки, що від нашої відповідальності не залишиться й сліду. Якщо надумаєте бути відповідальними, то найперше варто практикувати рівність – зі всіма і завжди. Бо відповідальність – це насамперед ставлення не так до інших, як до себе, а коли Ви до себе ставитесь неоднозначно, то і з іншими порозумітись не вийде. Навичка – або вона є, або її немає».

А ще відповідальність проявляється у дрібницях: що у простішій ситуації ми застосовуємо свої вміння, то насправді більш чесні самі перед собою. У загальних роздумах на кшталт Конфуцієвого «краще одягнути сандалі, аніж вистеляти килимами цілу планету», або «хочеш змінити світ – почни з себе» чи іншими розумними цитатами, якими рясніють соціальні мережі, зазвичай проблем не виникає, натомість вони є тоді, коли справа доходить до реальних дрібних і рутинних вчинків. Наприклад, почати зрозуміліше висловлюватися, коли тебе не розуміють; подумати про власні гріхи і помилки перед тим, як ганити інших, підійти до когось ближче замість того, щоб сваритися на сусіда, який дрелить, і цим, наче, заважає Вам донести свою думку; і я вже не кажу про формування принаймні нейтрального ставлення до водія маршрутки… Саме в таких дрібницях і проявляється наше справжнє нутро. Звички розвиваються насамперед від простого до складного, а не так, як нам би, можливо, хотілось: щоб відповідальність проявляти лише в питаннях життя і смерті і коли є відповідний настрій.

Пам’ятаю ще таке запитання на своїх курсах: «Але ж для того, щоб взяти відповідальність, потрібно вгадати настрій людини, її проблеми і поточний душевний стан , зрозуміти, про що вона думає?..»

Ні, нічого вгадувати не потрібно, про душевний стан догадуватись не обов’язково, думки читати варто лише за бажання – слід лише ВОЛОДІТИ СОБОЮ! Тобто Мистецтво – це вміння впливати на інших лише завдяки роботі над собою і володінню собою. Мені дуже близька аналогія з айкідо, яким займався понад сім років, і досі у складних ситуаціях спілкування проводжу паралелі й шукаю рішення на татамі. Отже, коли в групу приходив новачок, він виконував техніку, намагаючись «скрутити руку супернику», «застосувати силу», «підлаштуватись під його удар», зазвичай це було дуже травматично і, щонайголовніше, – безрезультатно. Натомість, коли вправу виконував майстер, він міг навіть не дивитися на свого уке (спаринг-партнера), а лише працював над власними рухами і тілом. Коли стоїш у парі з такою людиною, ти мимоволі слідуєш за кожним його рухом, виконуєш техніку, яку тобі «диктує» своїми діями Майстер, навіть не задумуючись, чому так, наче керований невидимою силою. Схоже відчуття, я переконаний, є і в будь-якому іншому бойовому мистецтві, а також у танцях. Вам не потрібно думати, як вплинути на іншу людину. Як дивно це б не звучало, Вам навіть байдуже, як цій людині зараз, – впливаючи на себе, Ви ведете її/його за собою і не викликаєте жодного опору. Ведете доти, доки Вам вистачає власної відповідальності.

І на завершення хочу описати деякі приклади відповідального ставлення у цілком буденних ситуаціях. Можливо, в них хтось побачить себе або знайде для себе нове розуміння відповідальності.

1. На роботі ми почули докори від співробітника про те, що буцімто халатно ставимось до своїх обов’язків. Про причини такого ставлення ми не маємо можливості довідатись. Тому зараз маємо вибір: або продовжувати працювати далі, або образитися. Прийняти, що нас хтось образив, означає перейти межу власної відповідальності й опинитися на території вини. Натомість ми можемо зрозуміти, що образились, а отже, отримати шанс обдумати, для чого нам це потрібно. І якщо користі від цього небагато, то вирішити перестати ображатись.

Одного разу до Мудреця прийшов бідняк і каже:

– Я був щойно на базарі, там мене облаяли, насварили, хоча я навіть не знаю, за що, я ж нічого поганого іншим людям не зробив, а вони до мене так віднеслись. Мені зараз так неприємно на душі та образливо.
– Гаразд, – відповів Мудрець, – зачекай хвильку я тобі допоможу. – Нахилився, щось взяв із землі, кажучи, – Дай руку. – Та й поставив йому те щось у руку.
Бідняк відкрив її, а там – кізяк. Ще більше засумував:
– Ну як же ж так, ну що ж ти таке робиш? Я ж тобі ділюся, відкриваюся, а ти мені даєш якусь гидоту, для чого це?
– А чому ти не дивишся, що береш? – відповів Мудрець.
Якщо хтось дає Вам брудну ганчірку, чи якийсь непотріб, то чи візьмете його? Так само варто вибирати й емоції чи відчуття, які пропонують інші люди.

2. Шеф «змушує» підписати нереальний план. Маємо вибір відмовитися, бо не буває так, щоб не було вибору, але буває, що він нам не підходить. Тому можемо залишитись зі своєю думкою і не підписувати – цього від нас ніхто не може забрати, а отже, відповідальність знову залишається за нами.

Навіть якщо подія вже відбулась, і Ви не згідні з тим, що могли якось вплинути на ситуацію, то все одно post factum варто прийняти свою повну відповідальність за неї. Це єдиний спосіб змінити наслідки і вплинути на подальші події. Не приймаючи відповідальності, ми переносимо подію поза межі своєї компетенції, а отже, прирікаємо себе на відчуття провини, замість того, щоб почати щось змінювати.

3. Ми прочитали книгу і не погоджуємося з автором, кажучи: «Автор пише, що…» Насправді таке формулювання є не зовсім коректне, бо не автор так пише, а «я так сприймаю». Навіть у такій дріб’язковій ситуації це ставлення має сенс. У будь-якій взаємодії є робота кількох учасників (у нашому випадку – двох). А сутність спілкування не в тому, хто що сказав, а в тому, хто що почув.

Тому на заняттях я інколи беру декілька скляночок і в кожну з них наливаю різний напій: воду з цукром, чай, каву і т. ін. А потім доливаю туди ще один напій, скажімо, сік. Чим буде рідина у склянках? Чистим соком? Ні. Ймовірніше, тим, що було розбавлене соком. Так само і з будь-якою інформацією, яку ми сприймаємо: головне, що у нас було «до», бо саме це визначатиме наше наповнення «після». Не кажіть «він сказав» – кажіть «я зрозумів», не кажіть «у книзі написано» – кажіть «я розумію те, що написано, отак-то».

4. Зі мною (а також з іншими людьми) не вітається охоронець стоянки, де я тримаю авто. Завжди можна сказати, що причина в ньому, і він поводить себе некультурно і нечемно. Однак таке ставлення не дає мені можливості впливати на нашу взаємодію. Тому я продовжую пробувати різні способи вітання, щоб отримати бажану зворотну реакцію. Це не підлаштування – мені це цікаво!

А ще маю таку історію: одного разу ми з дружиною виходили з під’їзду її колишнього помешкання. Нам назустріч йшов якийсь чоловік, як виявилось згодом, її сусід. Вони не привітались між собою. Мене це здивувало, і я вирішив запитати про причини. «Розумієш, колись я віталася з ним, та він ніколи не відповідав і дивився на мене, як на несповна розуму, тому тепер я не хочу з ним вітатись».

З одного боку, я розумію цілком людський рівень спілкування, за якого хочеться взаємності, але з іншого боку, відповідальність – це коли Ви самі розважаєте себе. Уявіть, що в такій ситуації Ви починаєте грати самі з собою у гру: мені має бути цікаво, і це не він поганий, це я щось можу зробити по-іншому. Саме таке ставлення дозволяє постійно змінювати і врешті-решт вирішити ситуацію. Придумайте і зіграйте у гру «Я почую твою відповідь зі 150-ого (чи енного) разу!» Таких ситуацій і прикладів побутової відповідальності можна наводити безліч, починаючи від реакції на плач дитини і закінчуючи ухваленням рішення по мільйонному контракту; від з’ясовування, хто має готувати чай, до вирішення, як створити якусь громадську організацію; від ранкового вітання з коханою людиною до рішення одружитися.

І в кожному з них все зводитиметься до того, щоб узяти 100% відповідальності за результат свого спілкування. Причім 100% означає 100%, а не 99,9%! Тільки за такого ставлення можна впливати на власне життя. Навіть якщо причина точно не у Вас, таке ставлення дозволить вирішити ситуацію. Виправдання чи перекладання вини на когось чи навіть на себе, як і вказування на неї іншим, лише поглибить її. Ми можемо вплинути тільки на те, за що візьмемо особисту відповідальність! Натомість вину варто викреслити зі списку своїх порадників. Погодьтеся, «я винен, що моє життя таке», – безглузда й безпорадна позиція. Натомість «відповідальний за своє життя» звучить чесно, якщо людина не лише говорить, а, що найважливіше, робить кроки назустріч змінам.

Від безвідповідального спілкування з обох сторін народжується конфлікт. У випадку відповідальності з одного боку він отримує шанс на вирішення, хоча б для тої людини, яка на себе відповідальність таки взяла.

Роман Кушнір (“Мистецтво відповідального спілкування”).