Слухайте “активно”!

Я помітив, що більшість людей хоче говорити словами замість того, щоб говорити серцями. «А яку ще таку дієву фразу їй сказати?», «Яку ще переговорну модель застосувати?» Та насправді це не має значення! Головне, яке у вас ставлення до людини, з якою спілкуєтесь. І в цьому разі гарним способом слухання серцем є активне слухання. Не знаю, чи можна хоч якось применшити його роль у щоденних стосунках між людьми. Та, незважаючи на зовнішню простоту, активне слухання застосовувати не так вже і просто.

Для цього потрібно тренуватись і чимало попрацювати над собою. Бути тою великою чашею, в яку що не наллєш, а воно знайде своє місце і не витече. Зі всім сперечатися і «все знати» – це прерогатива мізерних і дріб’язкових особистостей, велика особистість ніколи не знехтує думкою іншої людини незалежно від її статусу, віку чи, наприклад, невідповідних нашим переконань.

Активне слухання це водночас і співемоційне, і глибоке спілкування. Активне слухання у всій красі проявляється тоді, коли у розмові ви говорите 10-20%, а решту часу говорить ваш співрозмовник, однак у нього після спілкування внутрішнє враження звучить приблизно так: «Оце класно поспілкувались! Так щиро поговорили! Оце чудовий співрозмовник!».

Нещодавно почув таку фразу: в сучасних умовах homo homini вже не lupus, тепер людина людині стіна. І розвиваючи цю аналогію, напишу, що активне слухання – це саме той інструмент, який долає стіни і розкриває для нас іншу людину, робить її переживання доступними і відкритими, дозволяє їй безбоязно «вилити душу».

Люди ходять недолюблені, й загалом єдине, чого їм бракує, – це чиєїсь любові та підтримки. А ще люди зазвичай ходять недослухані. Тобто сказати є що, але виговоритися немає кому.

А якщо чогось стає забагато, то воно всіма правдами і неправдами проривається на волю, у фізіологічних чи психічних проявах. Якщо річку довго штучно стримувати, то раніше чи пізніше, але в тому чи іншому місці загату таки прорве.

То в чому проявляється активне слухання?

1. Кивання головою.
Такий простий рух, але він надзвичайно інформативний для нашого співрозмовника, бо водночас подає сигнали зацікавленості: «кажи, мені цікаво», схожості цінностей: «я з тобою згодний», присутності: «я тебе слухаю», – все те, що нам потрібно, щоб відкриватися все більше і більше. Але, незважаючи на простоту цього руху і його ефективність, існують люди, в яких нізащо не випросиш кивання.

Спілкування з ними схоже на справжню муку, бо фактично нам не дають зворотного зв’язку щодо правильності того, що ми робимо, а це збиває з пантелику. Спробуйте говорити до стіни. Як враження? Хоч на курсах ми навіть пропрацьовуємо таку вправу, а втім, виконувати її геть не найприємніше заняття.

Киванням можна навіть вигравати судові засідання, якщо виконувати його тоді, коли говорять «ваші люди» і хмуритися на слова опонентів. Те саме стосується і перемовин чи продажів у бізнесі.

Достатньо лише правильно кивати для того, щоб залучити на свій бік будь-яку людину. Майстер-рівнем вважаю вміння незнайому людину розговорити на вулиці до того, щоб дізнатися певну попередньо задану інформацію (яку ми зазвичай не говоримо незнайомцям), наприклад: як звати братів чи сестер, де жили у дитинстві або вік домашнього улюбленця. Це цілком можливо, але для цього потрібно суцільно налаштуватися на хвилю свого співрозмовника. А яке це правильне кивання?

– У ритм тому, хто говорить. Все без винятку навколо нас має свій ритм: сонце, клітини, сон, пори року, серцебиття, дихання, припливи і відпливи. У спілкуванні важливо кивати у ритм того, що говорить ваш співрозмовник, інколи можна навіть дещо випереджати його, для того щоб керувати загальним ритмом і пришвидшувати чи сповільнювати розмову.

– Киваємо навіть тоді, коли людина мовчить. Часта помилка полягає в тому, що людині легко кивати тоді, коли співрозмовник говорить щось, з чим ми цілком згодні, і дуже важко змусити себе кивнути, коли ми чуємо щось не таке приємне. Але для того, щоб людина відкрилась, необхідно їй кивати незалежно від власної суб’єктивної думки.

– Не переборщуємо. Це саме така каша, яку можна зіпсувати надміром масла, і тоді кивання перетвориться з елементу слухання на нервовий тік. Це часто стається тоді, коли людина киває, лиш би кивати, не слухаючи співрозмовника. Такий собі іграшковий песик, що киває головою, яких часто возять таксисти.

2. Підтримання зорового контакту.
Друга обов’язкова складова детально описана у розділі, присвяченому провокаціям, тому не буду зупинятись докладно, але ще раз нагадаю, що людина є там, де є її погляд, окрім того без встановленого зорового контакту слова не доходять до серця іншої людини. А який тоді сенс що-небудь говорити, якщо це ніхто не слухає. Хоча в реальному житті так і відбувається: люди говорять словесними монологами, замість того, щоб почати діалог.

3. Вербальним погодженням.
Так, угу, ясно, зрозуміло, он воно що, ага, ха, та ти що, он як, добре, цікаво і т.д. – це перелік погоджень, які допоможуть у реальних умовах порозумітися з іншою людиною. Причому зауважте, що вони універсальні. Однак річ не в самих словах, а у ставленні, з яким їх подавати, тобто кожний звук чи слово повинно подаватися з відповідною інтонацією: «вау!» – із захопленням, «цікаво» – із зацікавленнм, «хм» – зі здивуванням. Немає чарівних слів, проте є чарівне ставлення, яке робить спілкування неповторним.

Таке погодження особливо необхідне під час телефонних розмов, інакше неминуче виникає «ти мене чуєш взагалі?», «скажи щось!», «ти ще тут?» чи «ти де?». Бажано, щоб слова промовлялися з відповідною мімікою на обличчі, інакше їм можуть і не повірити.

Як і у разі з киванням, слів-погоджень не повинно бути надто багато, бо варіант «так-так-так-так» – це вже перебивання, «цікаво-цікаво» – скепсис, а «добре-добре-добре» звучить, як заспокоєння (Батько – Дитина). Навіть коли ви, скажімо, миєте посуд, то не забувайте промовляти своєму співрозмовнику такі дрібні, але вкрай важливі знаки уваги.

4. Уточнення і переформулювання.
Це коли ми перепитуємо те, що вже і так почули. Наприклад: « … так от цей автомобіль був жовтий» – «чи правильно я розумію, що це авто було справді жовте?!?!?!?!?!?! Таке, як курчатка чи як соняшник?» Жодного інформаційного навантаження ці слова не несуть, натомість, дозволяють емоційно залучити співрозмовника. Основними фразами тут є «чи правильно я зрозумів», «тобто, ти маєш на увазі…», «то це те-то справді таке-то?», «тобто…?» Запитання дозволяє людині краще розкритися, а правильне запитання – це наче потягнути за кінчик клубка ниток – от він і розкрутиться.

Ніхто не є такий приємний нам, як та людина, яка проявляє щирий інтерес до нас. Проявити той щирий інтерес дає можливість активне слухання. І не хвилюйтесь, якщо з перших разів не вдасться відкрити людину, просто впевнено пробуйте і далі, постійно змінюючись, і, щонайголовніше, щиро цікавлячись потребами співрозмовника.

Роман Кушнір (“Мистецтво відповідального спілкування”).

Категорії

Поширити

Поділитися на facebook
Поділитися на google
Поділитися на twitter
Поділитися на linkedin