Як стати фанатом своїх дітей?

Написати цю статтю мене надихнула моя старша донечка тоді, коли вона вчилася плавати. Треба було бачити той страх в її очах і слова здивування, які свідчили про те, що навчитися плавати – це поки не для неї. Принаймні не на такій глибині.

Признаюся чесно, колись, читаючи мотиваційні книги про те, що людина може навчитись усього, чого запрагне, якщо крок за кроком йтиме і віритиме, що таки дійде, – це були для мене просто… слова. А зараз мені довелося самій говорити усе те, що мотивує і бадьорить людину, яка робить перший крок у якійсь складній справі.

Потрохи минали години тренувань, доповнені словами: “Сьогодні я не йду!”, “Там тяжко!”, “Мені страшно!”, “Як ти не розумієш, це неможливо!!!” Я розуміла її, бо ще й досі, коли не чую дно під ногами, – не пливу. Але перед кожним тренуванням ми спілкувались, викладаючи один одному свої емоції. Від дитини я чула: “Мені тяжко і страшно”, а у відповідь я казала: “В тебе все вдасться, вірю в тебе!”

Я вдавалась до усіх можливих і неможливих переконувань: “Ти зможеш, адже змогла вивчити з “нуля” німецьку мову, через 2 роки здати екзамен і вступити в гімназію з поглибленим вивченням німецької мови”; “Тобі вдалось отримати 3 місце на змаганнях з айкідо”, “Раніше ти не знала таблички множення, а тепер легко перемножуєш трицифрові числа…” “Ти зможеш, я в тебе вірю!”

Я говорила всі мотивуючі і підтримуючі слова, які знала; я вірила в свою дитину так, як, можливо, ніхто ніколи не вірив у мене в дитинстві. Звичайно, тут обов’язково треба згадати тренера-інструктора з плавання, професіонала своєї справи, і віддати належне йому як людині, якій довірилась моя дитина і чиї підказки слухала.

Але під час кожного тренування я стояла біля басейну і транслювала жестами, емоціями, мімікою: “Клас!!! У тебе виходить!” У такі моменти, я відчула, що означає бути справжнім фанатом для своєї дитини, і, найважливіше, як цей батьківський фанатизм допомагає дітям здобувати справжні результати!

Тепер моя дитина самостійно тримається на воді, і я розумію, що це дійсно її досягнення, а я лише виконувала свою роль матері – вірила в неї!

Звісно, можна не вірити в дітей, а вони все одно, наперекір усім, дадуть собі раду в житті. Але, можливо, варто спробувати по-іншому – з вірою в серці і щирим переконанням: все, за що вони візьмуся, – їм вдасться!

Якби моя дитина знала, що я колись не менше, ніж вона, боялася глибокої води, боялася навіть отримати погану оцінку в школі чи прогуляти урок. Я вже, напевне, в університеті зрозуміла, що за одну незадовільну оцінку за контрольну чи за прогул ніхто нікого з університету не вижене.

Скільки в наших душах засіло боязні і страху! Все це вселили нам батьки і рідні, які постійно переживали за нас, хотіли у всьому контролювати, так мало нам довіряли і мало вірили в нас… А якщо і вірили – то як би хотілось, щоб говорили це вголос, щоб частіше підбадьорювали – похлопували по плечу і з усмішкою на обличчі кивали головою.

Час нашого дитинства вже в минулому. Ми можемо лише прийняти його таким, яким воно було. А нашим батькам подякувати за те, що дали і так все, що могли і чого навчились самі. А майбутнє наших з вами дітей у наших руках! Те, як вони навчаться справлятися з малими і великими викликами в житті. Те, як буде розвиватись їхня самооцінка. Те, як будемо ставитись до них, як до Особистостей з Великої букви. Те, як будемо вірити в них, бо поки що в них не має більше нікого, хто би в них так вірив.

Звертаюся до вас, батьки. Бо чужих дітей не буває. Ваші діти виростуть і можуть стати моїми. Практикуйте щодня вислови віри в дітей: “Я в тебе вірю!”, “В тебе все вдасться!”, “Можеш собою пишатися!”

Шлях матері і батька вартий того, щоб його проходити, фанатіючи від своїх дітей!

Автор: Анна Замостна

Категорії

Поширити

Share on facebook
Share on google
Share on twitter
Share on linkedin