Богдан Же про мистецтво конфліктування

Ми щоденно маємо досвід різноманітного спілкування – вдома, на роботі, по телефону, на вулиці, в магазині чи громадському транспорті. Коли комунікація відбувається добре та гладко, нам здається, що ми вміло знаходимо спільну мову з будь-ким. Проте рано чи пізно все ж стикаємося з (на перший погляд) неприємним, відлякуючим поняттям «КОНФЛІКТ». Хтось не йде на контакт, хтось нас уникає, хтось відкрито ображає, звинувачує, кричить, ранить словами… 

Ось тут і виникають запитання: А що ж робити з такими співрозмовниками? Чи можливо уберегтися від конфліктів? І взагалі – чи треба їх уникати? Бо наш співрозмовник, тренер Школи розвитку SPE Богдан Же, переконує: вміти конфліктувати просто необхідно!

– Богдане, хотіла б почати розмову з такого запитання. У Школі розвитку SPE ви ведете курс «Мистецтво спілкування зі складними особистостями». А що ж слід розуміти під поняттям «складні особистості»? В чому їхня складність?

– Складні особистості – це насамперед «я», це ми самі для себе. А вже далі – для інших людей. Звісно, не всі є складними, але все ж спитайте себе, яким ви є для оточення у спілкуванні: складним чи простим? Чи можете домовитися з собою? 

Наприклад, моделюємо банальну ситуацію: я хочу прокинутися о 6, бо маю справи, але вранці розпочинається діалог: «Ну-у-у, ще 5 хв, давай ще відкладемо будильник! Може, не сьогодні…» 

Ще один приклад: ми прекрасно розуміємо, що зайвий пончик їсти не варто, а пити газовану воду шкідливо. Але, коли приходить момент домовитися зі собою, виникають труднощі, ми починаємо діяти всупереч своїм бажанням чи інтересам. За таких умов я є складною особистістю насамперед для себе. 

Якщо це так, вчіться знаходити спільну мову зі своїм «я». Якщо ні, тоді прекрасно, у вас є основа, щоб домовлятися з іншими людьми. 

Розповім із досвіду: до нас часто приходять на згаданий курс учасники з бажанням контролювати інших. Тобто з питанням: як мені зробити так, щоб інші не конфліктували зі мною? Це прагнення абсолютно нормальне, але ми до такого доходимо через розуміння себе, через вміння домовлятися зі собою і через роботу насамперед зі своїм «я».  

– Проте, навіть налагодивши контакт із собою, нам часто доводиться комунікувати з людьми, з якими спілкуватися, скажемо так, не завжди легко та не завжди комфортно. Чому так виходить? Які причини зародження конфліктних ситуацій?

– Причин конфліктів насправді багато. Звісно, легше шукати причини ззовні, в інших. Нам дуже просто сказати: ось ця людина є конфліктною. Так ми навішуємо на неї ярлик і робимо вибір у майбутньому не спілкуватися з нею взагалі чи спілкуватися агресивно. 

Але насправді більшість конфліктів викликаємо ми самі! Через те, що не слухаємо чи не стараємося зрозуміти, не пояснюємо достатньо, бо очікуємо, що люди розумітимуть нас завжди, за будь-яких обставин, із пів слова. 

Так, це було б ідеально. Але так не буває! Тому нам найперше треба вміти пояснювати, вміти доносити свою думку, не провокувати. Насправді ми багато чого робимо, що спричиняє конфлікти у спілкуванні: це невдала міміка, невдалі жести, провокативні слова… Ми часто «заїжджаємо» на кордони інших людей, не розуміючи їхніх меж. Так, навіть не бажаючи цього, провокуємо конфлікт. І таких ситуацій багато! 

– Тоді слід детальніше поговорити про різноманітні провокації конфліктів, щоб знати, чого краще нам уникати. 

– Почнімо з вербальних провокацій: це слова, які можуть зачепити конкретних людей. Найчастіше їх використовують тоді, коли ми хочемо перекласти відповідальність на інших. «Ти повинен зробити!», «Чому ти не виніс сміття?», «Чому ти мені не сказав?», «Чому ти це не зробив?» Тобто з’являється ось це «ТИ». Або ж «Давай ти організуєш нам поїздку». Тут немає «МЕНЕ», немає моєї відповідальності. 

А зверніть увагу на такий варіант: «Я б хотів, щоб ти мені допоміг». Тут вже з’являється «Я», з’являється моя відповідальність. Здавалось би, проста зміна слів у реченні, але вона грає величезну роль! «Тикання» – це наказ, а ми ж наказів не любимо. Відповідно, агресуємо. 

Ось так вербально і провокуємо! 

– Чому ти не помив посуд? 

– А чому я мав його мити? У нас не було домовленостей, коли я маю мити, коли не маю… Чому ти одразу на мене наїжджаєш, тиснеш, наказуєш..?

І почалося… 

Ще один вид провокацій – невербальний, коли ми демонструємо нудьгу, незацікавлення, агресію. Що варто робити? Стежити за своєю мімікою, запитувати себе: а що я показую своєю мімікою? Що транслюю своїм тілом? Чи не переходжу кордон відстані у спілкуванні? Тому що є люди, які підходять занадто близько. Це ніби і банально, але ми елементарно можемо не врахувати, що комусь це неприємно і може спровокувати конфлікт. 

Людина – як суміш вибухівки. У нас ця вибухівка накопичується за день – через стресову роботу, дорогу на роботу в громадському транспорті, конфлікти в сім’ї… І потім, коли хтось просто косо на нас подивиться, це може стати тим сірничком, через який все вибухає. 

Тому ми дуже часто нехтуємо дрібними речами, маленькими провокаціями. Наприклад: «Хіба важливо, що я тобі не дивлюся в очі, коли з тобою спілкуюся? Це ж така дрібниця!» Але через те, що динаміт вже десь там накопичився, саме невинна відсутність зорового контакту і стає тим сірником, який все «підриває». 

У цьому блоці розмови наголошу на важливому висновку: в спілкуванні немає дрібниць! Бо спілкування – сума маленьких складників, кожен із яких є важливим. 

– А чи можливо виробити тактику ефективного спілкування? 

– Ми завжди хочемо мати конкретні інструменти – правильно-неправильно. Але тут я би звернув увагу, що все залежить від того, які наші цілі у спілкуванні, що ми хочемо отримати. 

Наприклад, моделюємо ситуацію: у вас конфліктний керівник. Найперше питання: а чи хочу я працювати на цій роботі з цим керівником? Якщо ваша відповідь «Так, мені важлива ця робота», тоді вам доведеться навчитися жити і спілкуватися з керівником. 

Далі міркуйте: як жити з керівником? Якщо він кричить – яка моя ціль? Бо іноді доведеться погасити конфлікт, іноді – показати свій авторитет або ж заспокоїти боса. 

Питання не в тому, що неможливо жити з конфліктними людьми. Питання в тому, що ми не вміємо з ними жити! 

І тому, коли людина починає на нас тиснути, для більшості природною реакцією є страх або агресія. Тобто ми або ховаємося у свою хатинку, не вилазимо звідти і стверджуємо, що всі погані (зокрема, і той керівник поганий), або ж агресуємо у відповідь. А це, відповідно, рідко буває корисним результатом для нас. 

Тож наше завдання – створити арсенал можливих варіантів розвитку подій. Треба мати версії спокійної відповіді, відповіді з «чорною риторикою», з прийняттям, із любов’ю. Ось це і є розширення арсеналу! Ми ж не можемо мати одну зубну щітку і нею робити все підряд у житті. У нас повинні бути різні інструменти для різних ситуацій. Бо справді – дуже багато людей думає, що вони вміють спілкуватися, але коли доходить до якихось конфліктів, то це вміння кудись випаровується. А слід розвивати різні навички у спілкуванні. 

Про емоції як причини конфліктів читайте на нашому блозі ТУТ. А про відповідальність і провину у спілкуванні – ТУТ.

За категоріями блогу можете зручно і швидко знайти найбільш цікаву й актуальну публікацію!

– У мене зразу ж створюється враження, що ми зобов’язані створювати певне середовище безпеки для співрозмовника, щоб йому було комфортно. Наприклад, людина відкрито йде на конфлікт, а я повинна вкладати зусилля, підбирати різноманітні ключики, вмикати напрацьовані навички, уважно формулювати відповідь, стежити за сигналами свого тіла… Хіба це справедливо? 

– Повторюся: питання завжди буде в цілях. Щоб їх досягнути, ми можемо використовувати якийсь із наявних інструментів. Так, найкращий шлях – спокійне спілкування, коли я створюю якісь безпечні умови, щоб людині було комфортно, навіть якщо вона мене провокує: я не реагую на ці провокації, просто «гну свою лінію», бо така моя ціль і я йду до неї, використовую все можливе. 

Тут немає правильного чи неправильного інструменту. Є тільки доцільність. Якщо я вважаю, що зараз доцільно не конфліктувати і будь-який конфлікт краще зводити до миру, то треба діяти саме так. 

Але, з іншого боку, якщо я розумію, що можу досягнути цього методом конфлікту (накричати, натиснути, надавити, мені, грубо кажучи, «начхати» на ті стосунки, які в нас будуть далі), то можна використовувати конфлікт. Тут немає поняття «добре» – «погано». Є поняття «доцільно» – «недоцільно». І для нас важливо вміти все. 

Запам’ятайте, що ніхто нікому нічого не винен. Існують кордони. І треба як вміти відстоювати свої кордони, так і розуміти межі кордонів інших людей, намагатися за них не заходити. Якщо ж заходимо, то треба навчитися працювати в умовах війни. І це теж конфлікт! Це теж робота! Просто слід сприймати конфлікт як невід’ємний складник спілкування. Він не має бути чимось страшним і незрозумілим, а просто ще одним інструментом під час комунікації.  

– Ви згадали про кордони під час спілкування. Чому так важливо їх вибудовувати та тримати їхні межі? 

Кордони важливі, бо це характеристика цілісності людини, її самоідентифікації. Кордони будуються на наших цінностях. Наприклад, моя цінність – свобода, а хтось своїми словами, діями обмежує мою свободу, тоді це однозначно перехід мого кордону, і саме в цей момент я повинен відбиватися. Це слід робити досить жорстко. 

Люди страждають від того, що не вміють захищати свої кордони, а інші на них постійно «наїжджають». Наприклад, нас просять щось зробити – а ми не вміємо відмовити, йдемо і робимо. Робимо це через силу, небажання, як-небудь, аби зробити… Хоч краще було б сказати: «Ні, друже, я цього не робитиму, тому що в мене інші плани/цілі/немає часу/хочу побути з сім’єю».

Тож насамперед слід зрозуміти: а що я готовий захищати? І де, навпаки, я готовий не напрягатися? Коли людина говоритиме образи, які насправді вас не зачіпають, ви відреагуєте спокійно. А навіщо напрягатися, якщо ви маєте інші цілі та цінності?

Але пам’ятайте: інші люди ніколи не зрозуміють, де наші кордони, якщо ми самі цього не знаємо. 

– Кордони повинні бути відкриті чи закриті? Адже, здавалось би, відкриті кордони – ознака сили…

– Думаю, що кордони можуть бути відкриті насамперед для близьких. Когось я справді можу підпустити ближче, когось краще таки тримати на відстані. Але в цілому має бути дуже чітка охорона кордонів. Бо це найперше – охорона моєї цілісності. А якщо я не можу захистити свою цілісність, чи можна себе вважати повноцінною людиною? 

– Наші кордони часто атакують «психологічним камінням». Що з цим робити? Ухилятися..?

– Психологічне каміння – це образи. Образи, які ми отримуємо (умисно чи неумисно) у спілкуванні, коли нас люди чимось зачіпають. Щоб справлятися з «психологічним камінням», треба починати роботу на глобальному рівні – працювати зі своєю самооцінкою. Якщо я стовідсотково вірю в себе, вірю в свої сили, розумію сильні та слабкі сторони, добре знаю, як я поводжуся в тих чи інших ситуаціях, то думка іншої людини не буде для мене руйнівною. Наприклад, хтось приходить і каже: «Ти жахливо виконуєш свою роботу!» Водночас я розумію, за об’єктивних причин, що роблю все добре, я в це вірю. Тоді моєю відповіддю буде: «Ну ок, це твоя думка. Залишайся з нею, немає жодних проблем». 

Якщо ж я не впевнений у собі, не маю цієї основи, бази, тоді кожна думка людини, кожен «психологічний камінь» буде для мене болісним, я страждатиму. 

Отже, в довгій перспективі нам потрібно напрацьовувати свою самооцінку, в короткій – навчитися реагувати на образи. 

– А як на них реагувати?

– Реагувати на образи ми можемо чотирма методами:

  1. Прийняти образу, якщо вважаємо, що вона має якесь логічне підґрунтя. Наприклад, хтось каже: «Ти погано виконуєш свою роботу». Я відповідаю: «Так, я розумію, що не завжди відпрацьовую на всі 100%, дякую, що звернув на це увагу». Все – тут немає питання вини, страждань, я прийняв, зробив висновок, пішов далі. 
  2. Ігнорування. Якщо в мене є добра база, я можу сказати: «Добре, дякую, я тебе почув» і просто це викинути, бо… воно не про мене! 

Коли вам хтось каже: «Ти жахливий батько!», але ви водночас розумієте, що насправді є чудовим батьком, то це просто пролетить повз, це логічно і навіть необхідно проігнорувати! Саме такий метод реакції можна вважати ухилянням від кинутого каміння. 

  1. Віддача (відповідь). Насправді немає цілі стати святим і прийняти усі підряд образи. Коли до вас приходить людина і каже щось, що порушує ваші цінності (той самий приклад – «Ти поганий батько!»), а я відчуваю, що це важливо, я над цим працюю, то можу дати людині зрозуміти, що вона перейшла кордон: «Вважаю, що твоя думка безпідставна, ти взагалі не маєш права мені таке говорити». 
  2. Відповідь з любов’ю. У кожної людини є добрий намір. Навіть під поганими поступками можна розгледіти добрий намір (принаймні так люди думають). Якщо людина каже «Ти поганий батько», можливо, в неї є ідея, бажання, щоб я став кращим батьком? Просто ця людина пояснює це не з бажанням мотивувати, а з бажанням донести свою думку саме через образу. Відповідно, наше завдання – зрозуміти добрий, глибинний намір і його показати. «Дякую за те, що ти звертаєш мені на це увагу, я розумію, що кожному чоловікові важливо бути хорошим батьком, тому я над цим працюватиму, якщо в тебе є якісь конкретні рекомендації – допоможи!» 

Так, це складно. Йдеться вже про розуміння людини на глибшому рівні, «втягування» її у справу, якщо, звісно, вона робила зауваження з відповідальністю і справді буде готова допомогти. Якщо ж це був просто камінь, який вона хотіла кинути (свідомо чи несвідомо), то кривдник скаже: «Ні-ні, розберись із цим сам». 

Питання не в тому, які є люди і чи вони ображають-не ображають, питання у тому, чи вмію я це використовувати? Якщо вмію, якщо мій арсенал прокачаний, то і проблем у мене не буде!

Тож коли психологічне каміння «не про вас» – найкраще його проігнорувати. А коли ж образа вам близька і ви можете з неї щось взяти – приймайте. 

Цікавить тема? Школа розвитку SPE пропонує придбати окремі заняття курсу «Мистецтво спілкування зі складними особистостями» у «SPEмаркеті».  Наприклад, теми про психологічне каміння, психологічне айкідо, компліменти, провокації у спілкуванні. Додавайте у кошик будь-яке заняття будь-якого курсу ТУТ.

– Розкажіть про «чорну риторику». Які її основні правила?

Ціль чорної риторики – дати здачу або ж натиснути на людину. Насправді це дуже важливе вміння! Бо вміти вирішувати конфлікт і вміти його починати – це два кінці однієї й тої самої палки. Є люди, яким властиво вести більш спокійний спосіб спілкування, вони завжди беруть відповідальність на себе, заспокоюють конфлікти… І це прекрасно! Але дуже часто саме такі люди не вміють конфліктувати. Коли виникає ситуація, що «треба битися», вони тікають, бо не вміють цього робити. Це вже погано.

Є інша категорія людей, які навпаки – швидше конфліктують, водночас не вміють вирішити конфлікт. Але це дві крайнощі. Нам же треба вміти і те, й інше. 

Що таке чорна риторика? Це вміння сказати гостро, неприємно, але з певною ціллю. Тобто якщо моя цінність – сім’я і моїх близьких хтось ображає, то, мабуть, за моєю системою цінностей прийняти це, пропустити повз вуха буде ненормально. Тому, аби показати, що це неприйнятно, такого робити не варто і цього я слухати не буду, можна застосовувати «чорну риторику». У неї є безліч варіантів, але один із найкращих, на мою думку, – докір у відповіді. 

Повернімося до прикладу, наведеного вище. Якби мені сказали: «Ти жахливо ставишся до своїх дітей», моя відповідь за правилами «чорної риторики» була би, припустімо, така: «Твій досвід не настільки великий, щоб мені розказувати, як до них ставитися. Тож я проігнорую твою думку». Зверніть увагу: тут важливо вдарити сильніше: коли мене б’ють із силою «5», мені слід вдарити з силою «10».

Ще одна ситуація. Мені кажуть: «Ти жахливий спікер». Я можу відповісти: «Знаєш, зважаючи на те, що ти жодного разу не виступав, я вважаю: твоя думка щодо цього питання взагалі нічого не варта». 

Ідея в тому, щоб коли мене вдарили раз, так віддати, щоб людина вдруге не захотіла бити. 

Які слова ми оберемо – вже залежить від нашої вихованості та конкретної ситуації. 

Один із хороших варіантів – сарказм (висміяти образу, підколоти): «Ти жахливий батько!» – «А хто із нас ідеальний?», «Не всі ж можуть бути такими, як ти!»

Висміяна образа втрачає свою силу. 

– Коли ж доречно самому бути зачинателем гри у «чорну риторику»?

– У принципі за допомогою «чорної риторики» можна і нападати. Але напад має бути останнім зі списку варіантів. Адже краще ж попросити лагідно чи трохи наполегливіше, попросити-підкупити, попросити-щось пообіцяти, похвалити… Якщо ці варіанти не працюють, тоді є сенс нападати і використовувати якісь маніпуляції. 

Але це вже варіант на крайній випадок, у ньому найчастіше просто немає потреби. Люди зазвичай беззбройні проти добра! І коли я підходжу з любов’ю, відкрито, щиро, то рано чи пізно я таки доб’юся результату. 

Якщо ж це все не працює, тоді можна насварити, накричати. Проте завжди пам’ятайте про самоконтроль: чи можу я насварити просто так? 

– Розкажіть про «психологічне айкідо» як техніку вирішування конфліктів. Що ж це за такий вид боротьби? 

– Техніка «психологічного айкідо» базується на таких «прийомах»:

  1. Спершу ви погоджуєтесь із будь-яким конфліктом. Ви можете не погоджуватися з тим, ЩО вам говорять, але приймаєте те, що людина має право говорити, має право на свою думку. Навіть якщо вона – хибна. 
  2. Берете на себе відповідальність. Тобто «розкручуєте» конфлікт: «Так, справді, я не виконав завдання, про яке ти мене просив». Тобто немає сенсу сперечатися, ми сприймаємо це як факт. 
  3. Вирішення конфлікту. Тобто ми міркуємо: як із цієї ситуації вийти? «Я не зробив цього вчасно, але дай мені ще одну годину і я завершу», або «Допоможи мені, будь ласка, я не знаю, як це зробити», або «Давай я зараз знайду людину, яка зможе мені допомогти, і все вирішиться».

Зверніть увагу: будь-який конфлікт (якщо він здоровий) має вирішення. Якщо хтось пропонує рішення, то конфлікт завершується. Але є ж люди, які люблять просто поконфліктувати! Такий варіант вже не матиме рішення. Хоч вам найкраще чинити так: вислухати людину, зрозуміти її проблему, пожаліти/підтримати і піти далі. 

– На тренінгах ви часто говорите про необхідність «погладжування» під час спілкування. Підозрюю, тут мова йде не про фізичний контакт. Так що означає це поняття? 

– «Погладжування» в народі називають звичним словом – компліменти. Проте зверніть увагу: погладжування можуть бути як позитивні, так і негативні (як комплімент та образа). Як би дивно не звучало, але і ті, й інші нам потрібні однаково! Бо це основний інструмент коригування нашої поведінки. Коли ми робимо щось погане – розуміємо, що суспільство цього не толерує. Коли ж робимо щось добре – отримуємо комплімент та маємо бажання робити так частіше!

Тому компліменти потрібні всім людям. Ми їх любимо, потребуємо на фізіологічному і психологічному рівнях. Для себе слід зрозуміти: необхідно вміти давати компліменти, бо, погодьтеся, ми частіше сваримося, ніж хвалимо. Хіба це добре?

Ми маємо не жаліти компліменти найперше своїм близьким, далі – колегам, керівнику, підлеглим і т. ін… Як? Шукати в людях те, що нам подобається, і толерувати це!

З іншого боку, ми маємо навчитися казати, що щось не так. Наприклад, коли людина робить щось погане, мені необов’язково розпочинати конфлікт, краще прямо сказати: «Мені не подобається це і це». То не означатиме, що не подобається людина – не подобаються її дії чи слова. Це нормально!

Тож правило просте: давати як мінімум п’ять погладжувань щоденно різним людям. Ще одне правило: якщо ви хочете сказати щось образливе, ви маєте «дати» перед цим сім компліментів. Звісно, правило умовне, але підкреслює: якщо я кажу, що щось недобре, то чи говорив я коли-небудь їй/йому, що щось є… добре? 

Є ситуації, коли люди просто «нариваються» на образи. Чому? Бо не отримують компліментів, якоїсь внутрішньої реакції, тому ніби просять: «Хоча б образь мене, щоб я зрозумів, що між нами є якийсь зв’язок!» Найгірше для людини – це байдужість. Коли людина нам байдужа – їй найбільше болить. Тож, навіть якщо ми кажемо щось недобре, то це краще, ніж байдужість… 

Але компліменти – завжди безпрограшний варіант! 

– Що далі заглиблюємось у тему, то більше здається, що безконфліктне спілкування – утопія…

– Почнемо з того, що безконфліктне спілкування – хороша ціль. До неї слід прагнути насамперед у спілкуванні з близькими людьми. Бо конфлікт – це завжди стрес, а стрес – не завжди добре. Тому, звісно, краще без конфліктів. Але варто розуміти і бути готовим, що будь-яке безконфліктне спілкування рано чи пізно «впреться» в конфлікт. І це теж нормально! Бо конфлікт – показник здорового розвитку. Коли люди разом змінюються, зростають, у них обов’язково з’являтимуться точки непорозуміння. Але важливо, щоб цей конфлікт не був занадто тривалий. Побутовий приклад: ми не знаємо, що будемо сьогодні їсти на вечерю – макарони чи рис. Зароджується міні-конфлікт, але ми його легко сьогодні ж можемо вирішити: на нормальних тонах, з адекватними аргументами. Ми ж не будемо їсти пів року те, що нам не подобається, і мовчати, що більше любимо макарони? Бо згодом нам той рис так набридне, так розізлить, що ми вибухнемо та просто розірвемо все навколо! 

Отже, конфлікти обов’язково виникатимуть, їх найкраще вирішувати на початкових етапах, не відкладати, не затягувати. Нам дуже часто хочеться сказати: «Поговоримо про це пізніше», «Не починай…» Це погано. Жінки раніше починають конфлікт, ніж чоловіки – і це добре. Тому, коли жінка каже «Нам треба поговорити» – слід йти і говорити. Це, ймовірно, допоможе уникнути великого конфлікту через тиждень-два. 

Любите варіант онлайн-курсу, щоб навчатися будь-де і будь-коли? Пройдіть курс  «Мистецтво відповідального спілкування: як знайти порозуміння з ким завгодно?»

– Тобто основні складники здорового, комфортного спілкування все ж можна назвати?

– Так, базові елементи такі:

  1. Насамперед слід слідкувати за собою: що та як я говорю? Якою інтонацією? Які мої жести та міміка?
  2. Далі – чи вмію я слухати? Чи не перебиваю я співрозмовника? Чи вникаю я в те, що він говорить? Чи намагаюся зрозуміти його емоції? Те, що люди не вміють слухати, часто стає причиною конфлікту. Постарайтеся стати найкращим співрозмовником, коли до вас говорять. Вислуховуйте до кінця. Такі люди – рідкість, тому стають цінними у спілкуванні та стосунках. 
  3. Наступний складник – вміння вирішувати конфлікти (за принципами описаного «психологічного айкідо»).
  4. Вміння конфліктувати та обрати зі всього арсеналу той психологічний стан, який доречний під час конкретного спілкування. Наприклад, бути агресивнішим, активнішим, бути лідером. До речі, саме лідер дозволяє собі конфліктувати! Але він робить це відповідально: «Я конфліктую, тому що…» (наприклад, інші інструменти просто не працюють і т. ін.). Важливий аспект вміння конфліктувати – саме впевненість: «Я знаю, що вмію конфліктувати». Цю думку гарно проілюструє фраза: можна любити битися, можна не любити битися, але найкраще таки вміти битися. Уявіть собі людину зі зростом 2 метри, з широчезними плечами, 120 кг маси, біцепсами… Чи треба їй конфліктувати? Мабуть, ні – тут інші самі розуміють, відчувають, що краще таки домовитися. 

Коли я впевнений, що в будь-який момент можу так «вдарити», що поставлю крапку у конфлікті, то просто впевненіше спілкуюся у нормальному, звичному режимі. Це вміння в арсеналі, навіть якщо його не застосовую, дає мені спокій, розуміння своїх можливостей. А це вже відображається у жестах, міміці, я не ховаю очей, говорю настільки впевнено, що мені просто немає потреби конфліктувати!  

Хоч ще раз запам’ятайте: питання завжди у ваших цілях. Коли наші цілі добрі, не маніпулятивні, не приховані, ви зможете домовитись із будь-ким. А вміння конфліктувати допоможе звести до мінімуму ті ситуації та випадки, до яких ви будете не готові. 

Розмовляла Соломія Чир (інтерв’ю для журналу «Експеримент»)

Насамкінець ділимося відео з нашого YouTube-каналу. Здається, там сваряться Богдан Же та Роман Кушнір! Подивіться, чим закінчиться їхня суперечка. 😉 І підписуйтеся.