Базова формула любові

L1+L2=1.

Любов – це сума вкладу кожного з учасників пари, яка в сумі дорівнює одиниці.

Дуже проста формула, але закладає чимало розуміння. Звичайно, саме поняття любові є дуже абстрактним, сповненим двозначних трактувань, суб’єктивних суджень та й загалом експлуатоване всіма, кому не ліньки. А втім, ми «живемо» з цим поняттям і, більше того, – живемо ним і навіть живемо для нього.

Однак, керуючись формулою, «справжня любов» можлива, лише коли обоє люблять однаково! І якщо хтось «любить більше», а хтось менше, то взаємини вже не будуть адекватними. Однак таке визначення заперечує саму суть любові, тобто готовність віддавати більше, аніж можна взяти, і скоріше прирівнює її до поняття «справедливість» чи «рівність», аніж до того метафізичного сенсу, який ми зазвичай закладаємо у те величне поняття любові. Де ж розбіжність?

Розуміючи, що про це поняття написано чи не найбільше книг, спробую «втиснути» все про нього в одній статті.

Отже, подивімося на любов з іншого боку. Припустимо: що більше любові людина віддає і що менше бере, то більша її «любов». Однак ще припустимо, що любов є водночас і життєво необхідним ресурсом, тобто якщо цього ресурсу не стає, людина помирає. Згідно з формулами однаковості, якщо ми надто багато любові віддаємо комусь, то, відповідно, надто мало залишаємо собі. Фактично, що більше ресурсу віддамо, то більше самі матимемо, так? І так, і ні. Адже між людьми, згідно з рівнянням обміну, постійно відбувається той самий обмін. І що більше ми віддаємо, то більше отримуємо ззовні. Тобто фактично ми не можемо ані більше віддавати, ані більше отримувати. Однак не все так просто, адже є певний ресурс, який скінченний для нас, – це час. Його скінченність, звичайно, умовна, але для нас як певних біологічних організмів це певний факт. Що змінює «скінченність»? Вона докорінно змінює правила гри, адже виникає «спокуса» щось комусь недодати і трохи більше «ресурсу» під назвою «любов» собі «притримати»*.

Та поки у нас все-таки немає рішення, і я пропоную розглянути поняття у динаміці.

Якщо вчора L1 було більше L2, а L2 сьогодні на таку саму величину більше за L1, і, відповідно, завтра знову L1 буде більше L2, щоб післязавтра було більше L2, аніж L1, то загалом рівність не порушиться, так само, як і жоден інший наскрізний фундаментальний закон. І в умовах нескінченної взаємодії L1=L2, хоча, парадокс, тоді це не варто буде називати любов’ю, а швидше «справедливістю». Втім, є певний вихід із ситуації. Фактично на кожен конкретний момент хтось «віддав» більше, ніж «взяв», а це вже цілком можна назвати велично й урочисто – «любов». 

І маємо:

  • Яке їхало, таке здибало.
  • Два чоботи – пара.

Спробую пояснити ще на іншому прикладі. Чи грали би ви у Гру, якби знали, що у ній неможливо виграти? Мабуть, ні. Крім випадку, коли б вам подобався сам процес. Так от, оцінюючи ймовірність виграшу як більшу за 50%, людина*** починає грати в гру під назвою «любов». Однак, якщо тривалість гри прямує до максимуму, то ймовірність виграшу рівна 50%. Відповідно, людина починає грати у гру, або помилившись у сподіваннях, або занадто багато очікуючи від самого процесу. На практиці відбувається і те, й інше. З одного боку, людина таки переносить закон малих чисел на закон великих чисел****, а з іншого боку, ціла система впливає на те, щоб людина максимально отримувала задоволення***** в процесі гри.

Відповідно, як і у будь-якому вічному питанні, маємо парадокс: з одного боку, любов – це коли ми віддаємо більше, а з іншого боку, на нескінченно великому проміжку часу цього зробити неможливо. А що таки можливо? Щоб і суб’єктивне поняття любові було дотримане, і не було самообману щодо «виграшу», слід бути балансатором! Тобто тим/тою, хто в будь-який момент готовий і «дати», і «взяти», враховуючи поточний баланс у Грі. Звісно, здається, що все можна звести до розрахунків, а таке метафізичне поняття як «любов», звісно, не хочеться заганяти у рамки формули. Втім, насправді всі ми і так рахуємо. Я не побоюся сказати, що кожен із нас є найпрагматичнішим і найточнішим калькулятором. І коли людина не вважає, що вона щось там рахує, то це зовсім не означає, що вона точно не рахує.

Наведу такий приклад: якщо кинути вам м’яч, то, найімовірніше, ви його зловите. Звичайнісінький політ м’яча – це складне диференціальне рівняння, де враховується чимало факторів, таких як швидкість руху двох об’єктів, що кидають цей м’яч, відстань між ними, час, опір повітря, вже не кажучи про те, що предмет може бути зі зміщеним центром, і, можливо, нам показували, що кинуть в одну сторону, а кинули в іншу. І щойно ви таке складне рівняння розв’язали, навіть не помітивши цього. То чи не чесно було б визнати себе «калькулятором» і в питаннях «любовних»? Звісно, це незручна правда, але вона необхідна, адже ще раз повторюся: заперечення яких завгодно розрахунків зовсім не означає, що ми їх не проводимо.

Фактично ще одним висновком формули може бути те, що любов – це тільки для «ресурсних», тобто тих, хто «має що», готовий і вміє віддавати. Той же, хто не має «ресурсу», приречений лише на те, аби брати, що порушує рівновагу і зменшує кількість «спільної любові».

Залишайтеся ресурсні, любіть віддавати, правильно рахуйте – і у ваших взаєминах буде рівновага, а загальна кількість любові завжди дорівнюватиме одиниці! 

*Однак це досить складно** робити, адже рівняння обміну «грає» проти таких хитрунів. Тож на цьому етапі слід згадати про «скінченність».
**Насправді навіть неможливо, хоч це не завжди очевидно, і по суб’єктивних відчуттях може здатися, що іноді вдається, проте це є звичайнісіньким самообманом.
***А краще сказати її бажання, хотіння, очікування і мрії, ще краще – інстинкти, а якщо вже бути зовсім точним, то гени.
**** Приблизно це звучить так: якщо мені вдалося виграти партію, то я загалом зможу виграти і Гру.
*****Приємність від їжі, сну, задоволення від спілкування, оргазм, радості з дітьми, мрії й сподівання на краще завтра, надія, обійми і поцілунки тощо…

Автор: Роман Кушнір (книга «Поведінка людини у формулах і моделях»).