Особливості взаємин дітей і дорослих

діти і дорослі

Дитяча нервова система збуджується швидше, ніж у дорослої людини, а заспокоюється довше. Не варто очікувати до останнього: це у будь-якому випадку буде менш ефективно, аніж звертати увагу на ранніх стадіях виникнення потреб.

Діти і час дорослих

Навіть вдома наодинці з малюками можна встигнути все що завгодно, але лише коли ви справді знаєте, що хочете, і вірите в те, що встигнете. Бо коли дитина відчує ваш мінімальний сумнів, то плакатиме і проситиметься на руки. А якщо навколо неї бігати і пояснювати свої дії, при цьому ще й залучаючи до роботи, то можна все чудово встигнути.

Не сумнівайтеся! – Встигайте з малюками більше! З нею не можна сидіти і скиглити «Ти мені нічого не даєш зробити», варто навчитися бігати навколо неї і паралельно виконувати свою роботу. І не кажіть, що вам важко, бо насправді цікаво. Все, як завжди, у ваших руках. З дитиною може домовитися тільки той, хто має свої 100%-ові, безсумнівні цілі.

Про важливість і формування цілей читайте у статті «Визначення своєї цілі».

Малим спершу важко відкручувати ковпачки, бо довгий час треба щось робити, не бачачи при цьому результатів своєї роботи (вичавлену зубну пасту, розмазаний гель тощо). Тому вони намагаються тягнути – докладати короткотермінові зусилля для отримання миттєвого результату.

Так само часто вчиняють і дорослі – хочуть тягнути там, де треба крутити, діють через силу чи примус там, де потрібно проявити кмітливість і терплячість.

Батьки з дітьми часто розминаються в часі, зрештою як і при спілкуванні між собою. Дитина завжди присутня – її цікавить тільки те, що є «тут і зараз», тому вона швидко забуває і змінює свій емоційний стан. Батьки, натомість, часто застрягають у минулому (надто довго згадують і розмусолюють те, що відбулося за день, годину чи навіть декілька хвилин тому, або, навпаки, надто випереджають події, гублячись у власних очікуваннях і сподіваннях). Для порозуміння з ким завгодно, і у першу чергу з дитиною, слід повернутися з нею у час «тут і зараз»!

Секрети та наслідки взаємодії з дітьми ви можете пізнати на нашому онлайн-курсі «Як виховати успішну і щасливу дитину?»

Нефункціональні вимоги уваги

Дитина б’ється, свариться, шантажує, маніпулює, часто хворіє, рюмсає, скиглить, істерить «без причини» – тобто насправді привертає увагу своїх батьків (і для неї будь-який спосіб придатний, так само як для голодного просити про шматок хліба), а це часто списують на випадковість, на особливий вік, в якому «всі такі», на другу дитину, на щось, чого не можна пояснити.

І потім справді до п’яти-семи років усе минає. Школою знівелюються відмінності між вихованими і невихованими, долюбленими і недолюбленими дітками, однак коли далі у 20-річному віці знову виникнуть проблеми, то все заллють поганеньким майонезом торгової марки «Характер» і посиплять приправою «він/вона завжди були такими». Покинуть і забудуть всі історії і передумови – і кінці у воду. Те, що все могло б скластися по-іншому, якби дитину по-справжньому любили, – забудеться.

Якщо малюк падає або випадково вдаряється, то це матеріалізація думки батьків, які колись хотіли його вдарити. Нічого просто так не буває. Думайте перед тим, як подумати.

Якщо не обіймати дитину (чи близьку людину), то вона часто вдарятиметься і битиметься, компенсуючи брак дотиків. Якщо дитина часто падає, то не шукайте в цьому чиєїсь провини – частіше обнімайте її. Всі падіння – це попередньо засвоєні навички, а також матеріалізовані думки.

Важливість обіймів підтверджена науково: читайте про це у статті «Мистецтво любові: експеримент Харлоу».

Розумію, як категорично це звучить, однак направду набагато краще прийняти таке твердження за основу і частіше приголублювати свою кровинку, аніж шукати причини у тому, що тренер не вслідкував, інший малюк на майданчику підштовхнув чи дитина «просто» зашпорталася, хоча і вже добре вміє ходити, і взуття зручне, і вона при цьому не «забавилася».

Підсумую: діти, які падають, – це матеріалізація думок батьків, своєрідні «подарунки» і «подяки» їм за «недогладженість».

Припиніть ставити риторичні запитання на кшталт:
– Нащо тобі ті салфетки?
– Хіба ти не знаєш, що так робити не можна?
– Що це ти наробив?
– Хто тебе так виховує?
– Ти що справді хочеш, щоб у мами боліла голова?
– Ну, для чого ти влаштовуєш ці істерики?

Адже запитання – це вершина спілкування, і ними варто користуватися тільки тоді, коли ви освоїли вміння знаходити порозуміння з самими собою. Питайте дитину тільки те, що ви насправді хотіли б почути, і те, що не є для вас очевидним. Це важка робота над собою, але ви швидко відчуєте її солодкі плоди.

Як вирішувати проблеми взаємодії між дітьми і батьками, працюючи над собою, дивіть у відео:

Агресія і насильство

Існує суттєва відмінність між насильством (прояв слабкості) й агресією (природний механізм). Насильство – це те, що ми проявляємо до іншої людини (дитини) всупереч її волі. Натомість агресія – вияв невдоволення, яке при цьому не зачіпає іншого.

Наприклад: ми зайшли в кімнату і побачили, що дитина бавиться чорнилом, розмазуючи його по паркеті. Насильством будуть: виривання чорнильниці з рук, крик, удар чи образливі слова – дії, які вчиняють слабкі дорослі через власну несамодостатність і непогамовну безсилу лють. Агресією будуть: кусання себе за палець, удар кулаком об підлогу (без зорового контакту), вираз болю на обличчі.

І один, і другий прояв є нашою слабкістю, однак перший є деструктивним для обох учасників, а другий – у надмірних кількостях заважатиме лише дорослому. Гамуйте свою агресію і у жодному разі не вдавайтеся до насильства: вирішуйте проблеми, а не зганяйте злість на дитині.

Дехто апелює до власного прикладу:
– А от мене у дитинстві били, то що я поганий виріс?
– Хтозна, можливо, ви би стали ще кращими?

Виховання через побиття чи без нього – це наче лотерея: ми ніколи не знатимемо, як могло б бути в альтернативній реальності. Однак якщо пам’ятати, що після двох років дитина сприймає удар як загрозу й особисту образу, що змусить її закриватися і давати здачі, то швидше це шкідлива практика, аніж корисна.

Залякати і добитися слухняності – легко, підлаштовування – теж. Однак постійно пам’ятайте, що у такий спосіб ви забираєте значну частину волі до життя і вміння сприймати світ оптимістично.

– Чому дитина б’є мене?
– Можливо, це пов’язане з віком, бо до певного часу (двох-двох з половиною років) для дитини це не удар (в розумінні дорослого), а розвага, перевіряння кордонів Всесвіту. Однак цілком ймовірно, що малюк просто відчуває ваше бажання вдарити його: припиніть цього хотіти – і він не битиметься.

Довіра до дитини в першу чергу віддзеркалює довіру нас до себе самих. Не варто власні комплекси передавати у спадок дітям! Працюйте над власними страхами і проблемами самі.

діти та інші

Інші люди vs. ваша дитина

Ніколи емоції інших людей для вас не повинні затьмарювати емоцій вашої рідної кровинки. Байдуже, що подумають інші, – лиш би моїй дитині було добре. Однак цей підхід не передбачає заподіювання шкоди іншим людям. Тобто у крамниці, наприклад, можна пів години розглядати одну ляльку і потім покласти її на місце попри зневажливі погляди консультантів. Чи, наприклад, разом із дитиною натискати кнопки на автоматичних вагах, видруковуючи штрих-коди, незважаючи на осудливі погляди тітоньок з середини минулого століття. Однак не можна розривати упаковок чи розкидати товарів/їжі/забавок на підлозі – потім комусь доведеться прибирати.

Зазвичай наша соціальна невпевненість змушує робити навпаки: байдуже, як моїй дитині, головне, – щоб хтось чогось не сказав, таким чином культивуючи невпевненість і у малечі. В будь-якій ситуації при чужих людях батьки завжди
мають бути на стороні малюка. Тільки так він вчиться сприймати Всесвіт як дружній.

Однак, щоб це не переросло у вседозволеність, наодинці з дитиною слід проводити профілактичні бесіди і пояснювати, що і чому робити не можна, наводячи приклади, як робити варто.

Будьте готові до того, що доведеться постійно стикатися із забобонами і стереотипами п’ятдесятирічної давності. Це означає не те, що від усіх порад старших людей потрібно відмовитись, а лише те, що варто вміти відділяти зерно від полови, не намагаючись підлаштуватися під думку інших, всупереч зручності для своєї дитини.

Про проблемні моменти у вихованні менших діток читайте у статті: «Взаємодія з дитиною до 5 років».

Незалежно від віку менше при інших людях і між собою свою кровинку називайте словом «дитина»: «моя дитина»,
«ще дитина», «дитина сказала», «дитина зробила», «дитина така», «дитина сяка»… Дитина – це певна соціальна роль,
окрім того, деяке абстрагування – тобто до маленької людини ми починаємо ставитися як до якогось об’єкта, маленького і незначного, що позбавлятиме нас рівності у взаєминах.

Також мінімізуйте вживання «він», «вона». Бо це теж видає ставлення до дитини як до об’єкта (наче стіл чи дерево за вікном) і формує відповідну модель такого ставлення. Використовуйте імена. Ім’я – це показник повноцінного ставлення до особистості, про яку ми говоримо.

Навчіть дитину вибирати (відмовлятися чи відтерміновувати альтернативи). Адже це чесний спосіб взаємодії з Всесвітом, який постійно придається у нашому дорослому житті. Нехай дитина сама вибере, у що одягнутись і взутись, яку буханку хліба вибрати у крамниці чи з якою іграшкою йти гуляти. А ви з її вибором погодьтеся. Врешті відчуття, що «я приймаю рішення» (хоч по-дитячому воно, мабуть, відчувається інакше) вартує більше, аніж іграшка, яку виберуть проти вашої волі, чи менш рум’яний буханець хліба.

Якщо ви бачите майбутні проблеми з іншими дітьми, то кажіть про це матерям. Доносьте думки про любов і прийняття! Чужих дітей не буває! Потім із такими недолюбленими екземплярами доведеться жити вашим же дітям!

Уривок із книги Романа Кушніра «Як виховати успішну і щасливу дитину?»