Написати цю статтю мене надихнули моя старша донечка. 10 днів тому нам випала нагода вчитись плавати. Треба було бачити той страх в її очах і слова здивування, які свідчили про те, що навчитись плавати – це поки не для неї, принаймні, не на такій глибині.

Признаюсь чесно, колись, читаючи мотиваційні книги про те, що людина може навчитись усього чого запрагне, якщо крок за кроком йтиме і віритиме, що таки дійде – це були для мене лише … слова. А зараз мені довелось самій говорити усе те, що мотивує і бадьорить людину, яка робить перший крок у якійсь складній справі.

Потрохи минали години тренувань, доповнені словами: “Сьогодні я не йду!”, “Там тяжко!”, “Мені страшно!”, “Як ти не розумієш, це не можливо!!!”. Я розуміла її, бо ще й досі, не чуючи дна під ногами – не пливу. Але перед кожним тренуванням ми спілкувались, один одному викладаючи факти і емоції, які подіяли. Зі сторони дитини – мені тяжко і страшно, а з мого боку – в тебе все вдасться, я вірю в тебе!

Я вдавалась до усіх можливих і неможливих переконувань: тобі неодмінно вдасться, адже ти змогла вивчити з “нуля” німецьку мову, і через 2 роки здати екзамен, і вступити в гімназію з поглибленим вивченням німецької мови; тобі вдалось отримати 3 місце на змаганнях з айкідо, раніше ти не знала таблички множення, а тепер легко перемножуєш трьохцифрові числа… Ти зможеш, я в тебе вірю!” Я говорила всі мотивуючі і підтримуючі слова, які знала; я вірила в свою дитину так, як можливо ніхто ніколи не вірив в мене в дитинстві. Звичайно, тут обов’язково треба згадати тренера-інструктора з плавання, професіонала своєї справи і віддати належне йому, як людині, якій довірилась моя дитина і слухала підказки. Але кожне тренування я стояла біля басейну і показувала: “Клас!!!” В тебе виходить!” В той момент я відчула що означає бути справжнім фанатом для своєї дитини і щонайважливіше, як цей батьківський фанатизм допомагає отримувати справжні результати дітям!

Тепер моя дитина самостійно тримається на воді і я розумію, що це дійсно їх досягнення, а я лише виконувала свою роль матері – вірила в неї!

Звісно, можна не вірити в дітей, а вони все одно, наперекір усім, дадуть собі раду в житті. Але, можливо варто спробувати по-іншому – з вірою в серці і щирим переконанням, – все, за що вони візьмуся – їм вдасться!

Якби моя дитина, знала, що я не менше за неї колись боялась глибокої води, боялась навіть отримати погану оцінку в школі чи прогуляти урок. Я вже десь в університеті зрозуміла, що за одну незадовільну оцінку за контрольну чи за прогул ніхто нікого з університету не виключить.

Скільки в наших душах засіло боязні і страху, які вселили нам батьки і рідні, коли постійно переживали за нас, дітей, хотіли у всьому контролювати, так мало довіряли нам і мало вірили в нас?! А, якщо і вірили – то як би хотілось, щоб говорили це вголос, щоб частіше підбадьорювали по плечу і з усмішкою на обличчі кивали головою.

Час нашого дитинства вже в минулому. Ми можемо лише прийняти його таким, яким воно було. А нашим батькам подякувати за те, що дали і так все, що могли і чого навчились самі. А майбутнє наших з вами дітей – в наших руках! Те як вони навчаться справлятись з малими і великими викликами в житті. Те, як буде розвиватись їх самооцінка. Те, як будемо ставитись до них, як до Особистостей з Великої букви. Те, як будемо вірити в них, бо поки що в них не має більше нікого, хто б в них так вірив.

Звертаюсь до вас, батьки. Так як чужих дітей не буває. Ваші діти виростуть і можуть стати моїми. Практикуйте щодня вислови віри в дітей: “Я в тебе вірю! В тебе все вдасться! Можеш собою пишатись!”

Шлях матері і батька вартий того, щоб його проходити фанатіючи від своїх дітей!!!

Автор Анна Замостна

Поділіться з друзями:Share on Facebook0Share on Google+0Tweet about this on TwitterShare on VKShare on LinkedIn0Print this pageEmail this to someone